-
19.05.19
“Надто багато, можна було і менше, 10 років я не проживу”, – відповів на зачитаний в суді вирок київський журналіст і правозахисник Валерій Марченко. У березні 1984 року його вдруге засуджено вже як “особливо небезпечного рецидивіста” за “антирадянську пропаганду й агітацію”.
За матеріали про беззаконня у СРСР, штучно створений голод 33-го, а також необхідність відокремлення України від Радянського Союзу його визнав злочинцем Київський міський суд. Присудив дисиденту 10 років таборів суворого режиму й 5 років заслання. Через півроку у політв’язня відмовили хворі нирки. Він пішов 37-річним. Прирік на смерть Валерія Марченка суддя Григорій Зубець.
Нині він – суддя апеляційного суду міста Києва у відставці. У незалежній Україні суддя-кат здобув підвищення, а у 2017-му отримав з рук Петра Порошенка одну з найвищих державних нагород – орден Ярослава Мудрого V ступеня “За вагомий особистий внесок у розбудову правової держави та забезпечення захисту конституційних прав і свобод громадян…” .
Григорій Зубець забрав у Валерія Марченка право на життя та сім’ю. Суддя ж виростив сина, який пішов дорогою батька. Юрій Зубець – теж суддя і теж має досвід засудження невинних з політичних мотивів.
За часів Революції Гідності на підставі сфальшованих документів він покарав учасників мирних акцій , які їздили із протестом до резиденції біглого Президента Віктора Януковича в Межигір’ї.
Попри недоброчесну поведінку й негативні висновки від громадськості син судді Зубця нині успішно проходить “очищення” кваліфікаційним оцінюванням.
Символічно, що 19 травня Україна відзначала День пам’яті жертв політичних репресій, а 21 травня Вища кваліфікаційна комісія суддів має остаточно визначитись із результатами перевірки і вирішити, чи залишати Юрія Зубця на посаді судді Подільського районного суду м. Києва.
Невже ми досі не пройшли моральної імунізації і не заслуговуємо на те, за що вони у муках віддали свої життя?